День пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу.
18 травня 1944 року радянський тоталітарний режим здійснив один з найбільших злочинів у своїй історії – примусову масову депортацію усього кримськотатарського народу з його історичної батьківщини – Криму. За особистим наказом Сталіна було ухвалено рішення «остаточно очистити» півострів від кримських татар — фактично, здійснити етнічну чистку і знищити кримських татар як корінний народ та національну спільноту для остаточної колонізації півострова. Більшістю жертв стали жінки, діти та люди похилого віку — оскільки тисячі кримськотатарських чоловіків перебували на фронтах Другої світової війни у складі Червоної армії.
На світанку 18 травня по всьому Криму одночасно розпочалася масштабна операція НКВС. Озброєні силовики вдиралися до домівок кримських татар і під загрозою зброї змушували зібратися за 10–20 хвилин для примусового виселення.
Вже о 8 годині ранку 18 травня 90 тисяч кримських татар було завантажено у 25 товарних потягів. До кінця 19 травня депортація охопила понад 165 тисяч осіб, а 20 травня влада відзвітувала в Москву про «повне очищення» Криму. Загалом було депортовано 47 885 родин — 193 865 осіб, у тому числі понад 92 тисячі дітей до 16 років. Основними місцями заслання стали Центральна Азія, а саме Узбецька РСР (понад 151 тисяча осіб) та Казахська РСР (4,286), а також різні регіони РРФСР: Марійська АРСР, Молотовська, Свердловська, Кемеровська, Горьківська, Ярославська, Івановська області,.
Кримських татар депортували в переповнених товарних вагонах, без доступу до їжі, питної води, медичної допомоги. Дорога до місць примусового поселення у віддалених регіонах СРСР тривала 2–3 тижні. Уже під час транспортування, за різними оцінками, загинуло від 7 до 8 тисяч осіб — через спрагу, хвороби, виснаження та нелюдські умови.
Після прибуття на місця заслання — важка примусова праця, голод, антисанітарія, поширення епідемій, повна соціальна ізоляція.
Кримськотатарський народ був розміщений у спеціально створених ізольованих населених пунктах — так званих «спецпоселеннях», які фактично стали радянськими резерваціями. У них діяв жорсткий режим контролю: обов’язкова реєстрація в спецкомендатурах, сувора заборона залишати межі поселень, постійний нагляд з боку репресивних органів.
Статус «спецпереселенців» означав довічну дискримінацію та обмеження в базових правах — на свободу пересування, освіту, медичну допомогу, працю за фахом. Тільки в Узбекистані, за офіційними даними радянських
органів, за півтора року загинуло близько 30 тисяч кримських татар. У деяких районах рівень смертності сягав 60–70%. За оцінками кримськотатарського національного руху, реальна кількість загиблих була ще вищою.
У 1948 році режим спецпоселень ще більше посилили. За спробу залишити межі резервації загрожував арешт, а повторне порушення — до 20 років каторжних робіт. Окремо до таборів ГУЛАГу було відправлено ще майже 6 тисяч осіб безпосередньо під час депортації.
Окремо репресій зазнали кримськотатарські солдати та офіцери Червоної армії. Після завершення Другої світової війни майже 9 тисяч із них були депортовані до спецпоселень чи трудових таборів — разом із рештою народу. Їх не врятували ні військові заслуги, ні особистий героїзм на фронті. Попри те, що 21 кримський татарин був представлений до звання
Героя Радянського Союзу, а деякі — неодноразово, зокрема, льотчик Амет- Хан Султан отримав це звання двічі (1943, 1945), навіть вони опинилися під ярликом «зрадників» і зазнали тих самих репресій.
Після вигнання радянський режим знищував усе, що нагадувало про кримських татар у Криму, зокрема, була ліквідована й замінена областю Кримська АРСР. Топоніми з кримськотатарськими назвами були русифіковані. Мечеті зруйновані або перетворені на господарські будівлі.
До Криму масово переселялися вихідці з інших радянських республік, яких заселяли в будинки депортованих. Кримськотатарська мова, книжки, історичні документи, культурні артефакти підлягали знищенню радянською
владою й заміною на нові — російські. Заборонялися навіть згадки про факт депортації — Sürgünlik, сам термін «кримський татарин» намагалися викреслити з ужитку.
Відродження та повернення
кримськотатарського народу після депортації
Після смерті Сталіна та ХХ з’їзду КПРС кримські татари не отримали дозвіл на повернення на власну батьківщину – в Крим. Фактично, їхнє вигнання стало безстроковим. Тоді ж, наприкінці 1950 – на початку 1960 років, виникає національний рух кримських татар за відновлення своїх прав та повернення на історичну батьківщину. Цей рух став одним із наймасштабніших і найтриваліших правозахисних рухів у Радянському Союзі. Кульмінацією стала акція на Червоній площі в Москві в липні 1987 року, коли сотні представників громади відкрито звернулися до влади з вимогами про право повернення до Криму. Саме завдяки громадському тиску радянська влада в листопаді 1989 року скасувала заборону на проживання кримських татар у Криму.
Відразу після отримання можливості розпочався самоорганізований процес масового повернення. Уже наприкінці 1980-х та особливо в 1990– 1991 роках тисячі сімей вирушили назад до Криму. Повернення було стихійним і надзвичайно складним, громада самоорганізувалася і створила близько 300 нових поселень компактного проживання по всьому Криму.
Ці поселення, зведені власними силами кримських татар, стали символом повернення народу на рідну землю.
У 1991 році було відновлено інституційне представництво кримськотатарського народу. 26 червня 1991 року в Сімферополі відбувся історичний Другий Курултай кримськотатарського народу, який став продовженням традиції національного самоврядування, започаткованої ще у 1917 році. На Курултаї було проголошено відновлення прав народу на самоврядування у Криму та створено представницький орган – Меджліс кримськотатарського народу. Меджліс став легітимним виразником інтересів кримських татар, взаємодіючи з органами влади України та міжнародною спільнотою у питаннях повернення, відновлення майнових прав, розвитку освіти, мови та культури.
Повернувшись додому, кримськотатарський народ почав активно відроджувати свою культуру, мову і релігійне життя, попри складні стартові умови. У перші роки після репатріації було відновлено діяльність кримськотатарського драматичного театру, створено фольклорний ансамбль «Кирим», відкрито бібліотеку імені Ісмаїла Гаспринського та
Музей історії і культури кримськотатарського народу. У ЗМІ з’явилися перші програми та друковані видання кримськотатарською мовою. В громадах почали відкриватися мечеті, повернуті культові споруди, які за радянських часів були перетворені на склади чи музеї. Почалося будівництво шкіл з елементами навчання рідною мовою.
