Попередження сексуального насильства під час війни та покарання за нього
Україна є стороною багатьох міжнародних конвенцій, які прямо або побічно забороняють сексуальне насильство та покладають на державу певні зобов’язання. Відповідальність держави за будь-які акти сексуального насильства може виникати не лише у тих випадках, коли насильство скоюється за дозволом, згодою чи за підтримки держави, але й коли держава не здійснює політики попередження скоєння цих злочинів іншими особами. Відповідно, на Україну покладене зобов’язання не допускати вчинення таких злочинів за будь-яких умов.
На держави покладається також зобов’язання щодо реагування. Це означає, що якщо держава не здатна належним чином невідкладно, ефективно, незалежно, неупереджено та ретельно розслідувати та переслідувати злочини сексуального насильства та покарати винних осіб, вона буде нести міжнародну відповідальність. Окрім того, такі розслідування повинні здійснюватись таким чином, щоб враховувати всі гендерні та вікові аспекти, і брати до уваги питання конфіденційності, зокрема через можливі випадки повторної віктимізації в громаді чи навіть в родині потерпілих.
Україна, задля виконання своїх міжнародних зобов’язань, прийняла Національний план дій щодо виконання Резолюції РБ ООН 1325 до 2025 року. Одна зі стратегічних цілей другого Національного плану передбачає забезпечення захисту від насильства за ознакою статі, сексуального насильства, як в умовах збройного конфлікту, так і в мирний час. У цьому матеріалі ми розглянемо можливі варіанти досягнення поставлених цілей, що стосуються питань сексуального насильства під час збройного конфлікту.
ВНЕСЕННЯ ЗМІН ДО ЗАКОНОДАВСТВА В ЧАСТИНІ ПРОТИДІЇ ГЕНДЕРНО ЗУМОВЛЕНОМУ НАСИЛЬСТВУ ВІДПОВІДНО ДО МІЖНАРОДНИХ СТАНДАРТІВ
Першим кроком для приведення українського кримінального законодавства у відповідність до наявних потреб та задля забезпечення виконання міжнародно-правових зобов’язань України має стати підписання Президентом прийнятого Парламентом законопроєкту «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо імплементації норм міжнародного кримінального та гуманітарного права» № 2689 від 27 грудня 2019 року. Він спрямований на гармонізацію норм національного кримінального права із положеннями міжнародного кримінального та гуманітарного права щодо кримінально-правового переслідування за міжнародні злочини (геноцид, злочин агресії, злочини проти людяності та воєнні злочини), а також забезпечення виконання міжнародних зобов’язань щодо запобігання юридичній та фактичній безкарності за вчинення таких злочинів.
Зокрема, він передбачає зміни до статті 438 ККУ, що криміналізує воєнні злочини, і заборону та покарання за злочини «зґвалтування, сексуальної експлуатації, примусової вагітності, примусової стерилізації або будь-яких інших форм сексуального насильства». Зміни до статті 442 ККУ, яка встановлює відповідальність за вчинення злочину геноциду, закріплюють, що цей злочин може включати сексуальне насильство. Проєкт статті 4421, яка забезпечує криміналізацію злочинів проти людяності, також забороняє зґвалтування, сексуальну експлуатацію, примусову вагітність, примусову стерилізацію або будь-які інші форми сексуального насильства як злочини проти людяності.
Окрім цього, законопроєкт забезпечить відповідність передбачених ККУ складів злочинів не лише договірним нормам міжнародного кримінального права, але й так званим «динамічним» звичаєвим нормам міжнародного права, розвиток яких знаходить своє відображення в практиці міжнародних кримінальних трибуналів.
До того ж необхідною є ратифікація Україною Стамбульської конвенції, яка спрямована на ліквідацію гендерно зумовленого насильства як такого та на забезпечення всебічних змін у суспільстві через визнання насильства стосовно жінок порушенням прав людини та однією з форм дискримінації. Ратифікація Конвенції сприятиме попередженню випадків гендерно зумовленого насильства, їх розслідування та покарання винних, а також забезпечення доступу до юридичної, психологічної допомоги, послуг з подолання наслідків психологічної травми для осіб, які зазнали сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом, зокрема.
РОЗРОБЛЕННЯ ІНСТРУМЕНТІВ ДЛЯ ФІКСАЦІЇ ВИПАДКІВ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ЖИТТЯ І ЗДОРОВ’Я, СТАТЕВОЇ СВОБОДИ І НЕДОТОРКАНОСТІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ В УМОВАХ КОНФЛІКТУ ВІДПОВІДНО ДО МІЖНАРОДНИХ СТАНДАРТІВ
Наразі в Україні відсутні необхідні ефективні та всебічні механізми документування та фіксації злочинів сексуального насильства, пов’язаних із конфліктом. Окрім того, співробітники компетентних відділів правоохоронних органів та органів прокуратури не завжди знайомі із принципами та стандартами роботи із постраждалими від таких злочинів. Саме тому видається необхідним, щоб відповідні органи влади України забезпечували систематичний збір інформації щодо випадків вчинення актів сексуального насильства, пов’язаного із конфліктом, зокрема з метою передачі до Канцелярії прокурора Міжнародного кримінального суду.
Для цього українське законодавство необхідно доповнити положеннями, які будуть ґрунтуватись на приписах Міжнародного протоколу із документування та розслідування сексуального насильства в конфлікті (Міжнародний протокол). Міжнародний протокол — це комплекс керівних вказівок та рекомендацій, які визначають найкращі практики із документування та розслідування сексуального насильства як воєнного злочину, злочину проти людяності, акту геноциду або інших тяжких порушень міжнародного кримінального права, міжнародного права прав людини або гуманітарного права.
Відповідно до Міжнародного протоколу, першим основним принципом документування сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом, є зобов’язання не завдавати шкоди (ст. 85). Це означає, що особи, які здійснюють роботу із постраждалими з метою документування випадків сексуального насильства повинні якнайкраще розуміти можливі негативні наслідки від документування свідчень для самих постраждалих та інших свідків, а також для спільноти загалом. Вони мають вживати заходів з метою запобігання такій шкоді або її мінімізації. Попри те, що під час документування випадків таких злочинів повністю уникнути всіх ризиків неможливо, основою та пріоритетом всього процесу повинні залишатись безпека та гідність постраждалих осіб. Рекомендується також забезпечувати баланс ризику завдання додаткової шкоди та прагнення потерпілого покарати винного і отримати відшкодування збитків.
Другим принципом є повага до автономії особи (ст.88), що передбачає можливість постраждалої особи приймати власні рішення на основі її цінностей та переконань. При цьому, слідчий має розрізняти випадки, коли ті або інші рішення ухвалюються постраждалою особою на основі власних інтересів, а коли диктуються очікуваннями родини чи суспільства. В будь-якому випадку, постраждала особа повинна отримати максимальну інформацію щодо доступних їй варіантів послуг та допомоги при дотриманні принципу конфіденційності.
Третім є принцип інформованої згоди (с. 89-90), що базується на принципі автономії та передбачає, що постраждала особа може самостійно обирати спосіб та хід документування сексуального насильства, що вона пережила, або свідком якого стала. При цьому слідчі мають отримувати таку згоду на кожній стадії процесу (наприклад, на опитування та/або огляд, фотографування, передачу наданої інформації до будь-яких служб підтримки або третім сторонам).
Четвертим є принцип конфіденційності (с. 95-96). Правоохоронці мають забезпечувати обізнаність всіх зацікавлених сторін щодо того, яка інформація якими особами та в який спосіб буде надалі зберігатися та використовуватися. Окрім того, необхідно визначити правила щодо отримання дозволу на аудіо- чи відеозапис. За необхідності, повинні бути передбачені заходи захисту персональної інформації про постраждалих та свідків та їхніх свідчень. Наприклад, можуть бути передбачені процедури використання псевдонімів або інших систем кодування наданої інформації. Співробітники також повинні докладно, зрозуміло та чітко пояснювати відповідним особам зміст правил конфіденційності та отримувати від них інформовану згоду на використання інформації. Міжнародний протокол передбачає також механізми узгодження з постраждалими та свідками порядку взаємодії з ними в присутності інших осіб, а також порядку підтримки зв’язку з метою забезпечення їхньої приватності та безпеки.
ВИЗНАЧЕННЯ ІНСТИТУЦІЙНИХ МЕХАНІЗМІВ ДЛЯ НАЛЕЖНОГО РЕАГУВАННЯ ТА РОЗСЛІДУВАННЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ЖИТТЯ І ЗДОРОВ’Я, СТАТЕВОЇ СВОБОДИ І НЕДОТОРКАНОСТІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ В УМОВАХ ВІЙНИ
Органи Національної поліції та прокуратури є першою ланкою реагування (с.52) на заяви постраждалих осіб, а тому якість їхньої роботи визначає, чи буде розпочато судове переслідування та чи будуть винні притягнені до відповідальності. Окрім того, через скоординовані дії з іншими інституціями (наприклад, кризовими центрами), ці органи можуть запобігати подальшим актам насильства та гарантувати безпеку постраждалих осіб. Наразі ж низька якість реагування, навпаки, позбавляє постраждалих бажання та рішучості заявляти про злочини, що потенційно збільшує ризик вчинення подальших актів сексуального насильства. Як повідомляється неурядовими організаціями, найчастіше постраждалі особи не звертаються до правоохоронних органів з остраху, що їм не повірять або не сприйматимуть їхні заяви достатньо серйозно, або через недовіру до системи правосуддя.
Розробка та введення в дію кодексів поведінки для співробітників поліції та прокуратури щодо реагування на випадки сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом, є ефективним методом імплементації найкращих практик та забезпечення швидкого навчання співробітників. Україна повинна забезпечити, щоб уповноважені підрозділи Національної поліції оперативно реагували на всі прохання про допомогу та захист, пов’язані із сексуальним насильством; приділяли велику увагу заявам щодо сексуального насильства навіть під час військових дій; після отримання заяви проводили всебічну оцінку ризику та відповідним чином реагували; дотримувались політики судового переслідування в тих випадках, коли є достатні підстави вважати, що злочин мав місце; здійснювали співпрацю та координацію діяльності з іншими службами, особливо зі службами підтримки постраждалих, із використанням узгоджених протоколів та процедур зв’язку, обміну інформацією та перенаправлення.
Спеціалізовані підрозділи поліції та прокуратури, підготовлені та оснащені для реагування на всі форми гендерно зумовленого насильства, також вважаються ефективними, оскільки вони дозволяють накопичувати досвід та кваліфікацію щодо реагування на випадки такого насильства, їхня робота підвищує число розслідуваних випадків та позитивно впливає на досвід співпраці постраждалих осіб із правоохоронними органами. Однак спеціалізовані підрозділи поліції слід розглядати як механізм, що доповнює, а не замінює належні заходи реагування, що приймаються всіма поліцейськими та прокурорськими підрозділами. Саме тому необхідно забезпечити всеосяжну підготовку всіх співробітників поліції та прокуратури, а також додаткову підготовку та ресурси для спеціалізованих підрозділів.
Наприклад, у Плані дій по боротьбі з насильством в сім’ї, що був прийнятий у Норвегії на період 2004-2007 років, передбачалось створення посади координатора з питань домашнього насильства в кожному поліцейському окрузі, а також груп фахівців у найбільших поліцейських округах, які здійснюють діяльність на території всього округу. Аналогічний підхід можна було б застосувати і в Україні по відношенню до питань сексуального насильства, пов’язаного із конфліктом. Так, можна було б створити відповідні спеціалізовані відділи реагування із групами фахівців із питань форм такого насильства щонайменше в межах великих адміністративно-територіальних одиниць, а також посади відповідних координаторів на місцях. При цьому необхідно забезпечити, аби як жінки, так і чоловіки були включені у систему надання допомоги як можливі постраждалі.
Як зазначають міжнародні неурядові організації, Україна не виконувала покладене на неї зобов’язання гарантувати жінкам, постраждалим від гендерно зумовленого насильства, ефективний доступ до правосуддя, яке є неупередженим, доброчесним та надійним. Україні також не вдалось «ліквідувати соціальні та культурні бар’єри, включно з гендерними стереотипами, які обмежують здатність жінок користуватися своїми правами та відстоювати їх, а також ускладнюють доступ до ефективних засобів правового захисту».
За статистикою показники частоти здійснення судового переслідування та засудження за насильницькі та статеві злочини щодо жінок є повсюдно одними із найнижчих порівняно із іншими злочинами. Саме тому, паралельно із покращенням процедур документування та розслідування, необхідно проводити і реформу судових процедур, починаючи із моменту пред’явлення обвинувачення до винесення вироку. Таким чином, необхідно привести судову систему України у відповідність до міжнародних стандартів, забезпечивши, зокрема:
- ліквідацію практик та складових судового процесу, що можуть прямо чи побічно покладати вину на особу, постраждалу від сексуального насильства, пов’язаного із конфліктом;
- рівність процесуальних прав постраждалих та обвинувачених, що є особливо актуальним у випадку вчинення акту насильства представником вищого командування збройних сил;
- відповідність правових заходів для забезпечення своєчасного та оперативного провадження, правила доказування, судові процедури та зобов’язання, покладені на прокурорів, стандартам найкращих практик;
- врахування при винесенні вироків серйозності злочинів сексуального насильства, а також питань безпеки постраждалих осіб;
- гарантування поваги до гідності, захисту та безпеки постраждалих осіб під час та після судового розгляду, включаючи їх всебічне інформування на всіх етапах;
- ліквідацію корупційних та інших негативних практик, що завдають шкоди чи підривають діяльність системи правосуддя щодо надання допомоги постраждалим особам.
Подібним шляхом пішла Палестинська національна адміністрація, запровадивши (с.56) відповідно до Стратегічного плану щодо протидії насильству щодо жінок на 2011-2015 роки низку заходів, спрямованих на підвищення доброчесності та кваліфікації правоохоронців та суддів при розгляді справ щодо гендерно зумовленого насильства, а також захисту свідків через спеціальні програми. Аналогічний План було ухвалено (с. 55) й у Сполученому Королівстві у 2007 році, який, порівняно із палестинським, приділяв дещо більше уваги програмам підтримки свідків та потерпілих, їхніх сімей та близьких, а також підтримки постраждалим після винесення вироку та прийняття спеціальних заходів в інтересах дітей. З цього видно, що ухвалення таких спеціалізованих нормативних актів у цій сфері є поширеною практикою.
Представники української судової системи часто не беруть до уваги необхідних гендерних факторів; можуть не брати до уваги специфічні права жінок; та найголовніше – можуть бути занадто завантажені іншими справами, що призводить до затримок та більших витрат з боку постраждалої особи. Для вирішення цих проблем у деяких державах були створені спеціалізовані суди, які забезпечують найглибшу компетенцію суддів у питаннях гендерно зумовленого насильства. Ефективність таких судів залежить від якості спеціалізованої освіти та професійного розвитку як суддів, так й інших співробітників суду.
Цим шляхом пішла вже згадана Палестинська національна автономія та Південна Африканська Республіка (ПАР). Остання, у відповідності до Національного плану дій на 365 днів для ліквідації гендерно зумовленого насильства 2007 року, посилила існуючі спеціалізовані суди, що розглядали справи щодо сексуального насильства, що призвело до істотного збільшення (з 7% до 95%) кількості обвинувальних вироків у цій категорії справ. Такі комплексні центри також значно скоротили випадки вторинної віктимізації та завдання травми, одночасно допомагаючи жінкам отримати доступ до комплексного лікування та догляду, якого вони потребували
